Donetsk compartment of shevchenko scientific society донецький вісник




НазваниеDonetsk compartment of shevchenko scientific society донецький вісник
страница8/24
Дата конвертации05.11.2012
Размер3.74 Mb.
ТипДокументы
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   24

ББК 81.411.4-0

Ярослав Загнітко,

здобувач кафедри господарчого права

Донецького національного університету

ПРАВНИЧО-КРЕАТИВНИЙ ВИМІР СТАТУСУ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ В ПЕРІОД ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ, ГЕТЬМАНСТВА, ДИРЕКТОРІЇ

Простежено особливості перших українських мовно-законодавчих актів, визначено пріоритети української державно-мовної політики, з’ясовано значущість перших нормативних документів для сучасної державно-мовної розбудови.

Ключові слова: законодавчий акт, мовна політика, говірковий масив, національні пріоритети, наднаціональні цінності.

Минуло чотирнадцять років незалежності України. Спливло стільки напружених та непростих державотворчих років. До цього моменту, до існування теперішнього стану країни як самостійної ланки самодостатнього управління на Європейських просторах та у світі загалом не була зумовлена можливість її визнання як держави, як окремої одиниці у світовому цивілізаційному процесі. Попри існування Української Радянської Соціалістичної Республіки у складі Радянського Союзу з представницькими функціями в ООН, європейські структури не піддавали аналізу її законодавчу загалом і мовно-законодавчу політику зокрема окремому аналізу, оскільки все це розглядалося як вияв надцентралізованої політики, здійснюваної з одного союзного центру і визначуваної ним. Це при тому, що в Україні була прийнята й існувала власна Конституція, ухвалювалися власні закони тощо. Тому простеження специфіки прийняття перших мовно-законотворчих і мовно-законорозбудовних загальнодержавних актів, аналіз їхніх структурних, змістових і функціонально-нормативних виявів постає надзвичайно актуальним, оскільки і сьогодні досить непростими є процеси гармонізації мовно-політичних взаємин, кореляції функції державної мови і мов національних меншин, активізації сфери застосування державно-законотворчих і регулювально-правових норм.

Українська Держава періоду Центральної Ради, Гетьманства і Директорії чи не вперше творила власну концептуальну основу нормативного законодавства в царині мовної політики. Саме цей період в історії нашої країни заслуговує на особливу увагу, тому що тривалий час оцінка дій Центральної Ради, Гетьманства і Директорії, усіх їхніх структур була дещо однобокою. Дослідження в мовно-правовому і мовно-розбудовному аспекті цієї доби дозволить певною мірою уникнути можливих прорахунків і підійти кваліфікованіше до напрацювання майбутньої стратегії мовної політики.

Новизна дослідження полягає в тому, що вперше здійснюється теоретичне осмислення нормативно-правової бази мовно-національної політики Центральної Ради, Гетьманства і Директорії з простеженням спільного і відмінного в їхніх концептуальних підходах. При цьому слід чітко диференціювати суто законодавчо-нормативні і соціально-політичні підходи, що інколи витлумачуються як рівнорядні. Це призводить до ототожнення цих різних напрямів (пор. „Повідомлення газети „Вісти” з Української Центральної ради про створення Центральної ради від 19 березня 1917 р. Українська Центральна рада у Києві: Українська Центральна рада у Києві організувалася 4 марта, об’єднуючи українські організації на спільних домаганнях територіальної автономії України з державною українською мовою (підкр. наше – Я.З.), з забезпеченням прав національних меншостей – росіян і інших” (Українська Центральна рада: Документи і матеріали: У 2-х т. – К.: Наук. думка, 1996. – Т.1. – С. 44-45) і ІІІ Універсал Центральної ради від 7 листопада 1917 р.: „<...>Український народ ... буде твердо охороняти волю національного розвитку всіх народностей, на Україні сущих, тому оповіщаємо, що народам великоруському, єврейському, польському й іншим на Україні признаємо національно-персональну автономію для забезпечення їм права та свободи самоврядування в справах їх національного життя. Та доручаємо нашому Генеральному Секретарству національних справ подати нам у найближчім часі законопроект про національно-персональну автономію <...>” (Там само. – С. 398-401).

Основною метою розгляду постає з’ясування історико-правових й еволюційних витоків українського мовно-національного законодавства в теоретичному і державнотвірному вимірах, що передбачає аналіз нормативно-правової бази періоду Центральної Ради, Гетьманства і Директорії у порівняльно-типологічному і зіставному аспектах з окресленням спільного і відмінного в їхній діяльності та простеженням напрямів спадкоємності юридично-правничої бази.

Проблема національно-мовної політики у будь-якій державі загалом та Українській зокрема насамперед корелює з особливостями державної самоідентифікації, визначенням її статусу у загальноцивілізаційному процесі, напрямами міждержавних взаємин, а також статичними / динамічними напрямами внутрішньодержавних взаємин між статусною нацією і національними меншинами. Останній чинник часто набуває детермінувального виміру в силу наявності зовнішньодержавних актуалізаторів посилення / послаблення динаміки міжнаціональних стосунків. Граничним виявом такого розвитку може стати протистояння, внаслідок якого витворюється повне неприйняття власне державної національно-мовної правової політики і відповідних законодавчих актів, спрямованих на належне регулювання. Нинішня національно-мовна ситуація в Україні є багатоаспектною і нерівнорядною, що мотивується кількома чинниками: 1) успадкуванням цілого ряду проблем з ХVII-XIX ст., коли українська мова поступово втрачала загальнотериторіальний і повногенераційний, почасти повноетнічний статус внаслідок відсутності власної держави та проживання її носіїв в різних імперіях (Російська й Австро-Угорська) з різними правовими напрямами вжитку і статусу української мови; 2) неповноцінне і неадекватне розв’язання національно-мовних питань в Українській Радянській Соціалістичній Республіці з її псевдодержавними атрибутами ХХ ст., результатом чого стало формування покоління 70-х років. Саме в цей час сформувалася псевдоправова основа, на підставі якої батьки мали право звільняти своїх дітей у загальноосвітній школі від вивчення рідної мови (утворювалися цілі лакуни з незаповненою українськомовною позицією, що створювало концептуальні основи для максимального послаблення української мови у вищій школі); а як наслідок – 3) відсутність полістильового розмаїття української мови, створення потужного потенціалу її соціальної незапитуваності, втрату нею потужних тенденцій у науково-технічному, нормативно-регулювальному та інших аспектах. Навіть створення унікальних енциклопедичних видань типу Кібернетичної енциклопедії принципово не змінювало ситуацію, оскільки вони позбавлені були власного силового поля. До цього також додавалося значною мірою ототожнення вжитку української мови з українським так званим буржуазним націоналізмом, що прирівнювався до войовничого сепаратизму. Перший чинник був особливо актуальним у 10-20-ті роки ХХ ст. такою мірою, що часто ставав на перешкоді реалізації законодавчих ініціатив Центральної Ради, Гетьманства і Директорії. Спільним для усіх законодавчих ініціатив слід вважати однозначне тлумачення стану української мови та її співвідношення з постанням Української Держави. Хоча сьогодні цей період активно аналізується багатьма дослідниками, все-таки залишається багато неопрацьованих аспектів, що не дозволяє цілісно окреслити увесь стан нормативно-законодавчої бази регулювання мовних питань. Тому можна стверджувати, що прикметною особливістю сучасної вітчизняної історико-правової науки є, певною мірою, недостатній рівень дослідження процесів правового регулювання мовних відносин та мовної політики в сучасній Україні через призму її минулого і кваліфікації сучасних наслідків не як усталених, а таких, що постали внаслідок реалізації силових методів як зовнішнього впливу на українську стихію, так і експансії в її внутрішню будову.

Найбільш чітко нормативно-правові питання внутрішньодержавної мовної розбудови окреслені в “Циркулярі Ради народних міністрів губернським і повітовим комісарам про застосування української мови від 7 березня 1918 р.” (Українська Центральна рада: Документи і матеріали: У 2-х т. – К.: Наук. думка, 1997. – Т. 2. – С. 187), де чітко сформульовано приписи публічного застосування української мови: “Пропонується пп. комісарам негайно вивісити в рамках на видних місцях по всіх державних і громадських інституціях Третій і Четвертий Універсали Української Центральної ради. Всякі постанови і розпорядження бувшого російського Временного правительства, а також оголошення і накази більшовиків познімати. Ті постанови Временного правительства, які не скасовані урядом Української Народної Республіки, перекласти на українську мову і вивісити на відповідних місцях. Всякі написи і вивіски повинні бути негайно зробленими на українській мові. Цей циркуляр широко довести до відома населення через всі урядові і громадські інституції, повітові, городські і волосні управи”. Передбачає цей документ і певну відповідальність за його виконання і / або невиконання, оскільки в останній частині зазначено: “Про негайне і точне виконання цього циркуляру зараз же повідомити міністерство. Винуваті в невиконанні будуть усуватися з посад і піддаватися під суд” (Там само. – С. 182). Вершинним щодо нормативно-законодавчої бази у внутрішньодержавній національно-мовній розбудові є, поза усяким сумнівом, “Закон Центральної Ради про державну мову” від
24 березня 1918 р.”, у якому наголошено, що “1. Всякого роду написи, вивіски тощо на торговельно-промислових, банкових та подібних закладах і конторах повинно писатися державною мовою, окрім інших мов <…> при тім написи українською мовою мають бути на основній частині всього напису, на чільнім місці”. У цьому законі передбачено також напрями поширення першої статті на загальнодержавному терені: “2. Ця постанова має силу і до всякого роду виробів <…>, виготовлених на території Республіки, які мають етикетки, написи”, а щодо використання мови у межах чинного справочинства констатовано:
3. По всіх торгово-просилових банкових і т.п. закладах, конторах <…> мовою в діловодстві має бути державна українська” (Хрестоматія з історії держави і права України: У 2-х т. / Укладачі: В.Д.Гончаренко, А.Й.Рогожин, О.Д.Святоцький / За ред. члена-кореспондента АпрН України В.Д.Гончаренка. – 2-ге вид., перероб. і доп. – К.: Ін Юре, 2000. – Т. 2. – С. 51).

Показовим є той факт, що в інструктивних матеріалах (циркулярах та ін.) використовується принцип транслітерації щодо назв офіційних установ, закладів, адміністративних органів Російської імперії, пор.: Временне правительство та ін. з метою їх адекватного психолінгвістичного сприйняття мовцями та відповідної ідентифікації, оскільки застосування принципу перекладу дещо уповільнило б належне сприйняття.

Подібні принципи внутрішньодержавної національно-мовної розбудови характерні і для Гетьманства. У цей період загалом продовжувалася тенденція виваженої внутрішньодержавної злагоди між мовою титульної нації і мовами національних меншин з послідовним підтвердженням домінування першої. Це легко простежити на тих чи інших нормативно-правових документах, що відповідно підтверджують поширення української мови в освіті, культурі, офіційних установах та ін. Так, у “Законі про обов’язкове навчання української мови і літератури, а також історії та географії України в середніх школах” від 8 серпня 1918 р., ухваленого Радою Міністрів (Хрестоматія з історії держави і права України: У 2-х т. / Укладачі: В.Д.Гончаренко, А.Й.Рогожин, О.Д.Святоцький / За ред. члена-кореспондента АпрН України В.Д.Гончаренка. – 2-ге вид., перероб. і доп. – К.: Ін Юре, 2000. – Т. 2. – С. 71) чітко визначено аспекти застосування української мови в загальноосвітній практиці з концентрацією уваги зокрема на економічно-гуманітарній сфері: “1. По всіх середніх хлоп’ячих і дівочих загальноосвітніх, професійних, комерційних інших школах, учительських семінаріях та інститутах, а також духовних семінаріях, обов’язково викладається українська мова і література, задля чого визначається не менше 3 годин тижнево в перших 5-ти класах, а в 2-х останніх класах – не менше 2 годин, та географія і історія України, для яких предметів мають бути визначені не менше як по 2 години тижнево в 2-х останніх класах кожної школи <…>”. У цьому чітко простежується спільність законодавчих креатур Центральної Ради і Гетьманату, прагнення утвердити пріоритетні потенціали мови титульної нації.

Саме в період Гетьманства найбільш послідовно було визначено шляхи поширення започаткованої Центральною Радою концепції формування національної школи, мотивованим підтвердженням чого також є “Наказ міністра народної освіти про утворення національної нижчої початкової школи” від 6 вересня 1918 р. (Хрестоматія з історії держави і права України: У 2-х т. / Укладачі: В.Д.Гончаренко, А.Й.Рогожин, О.Д.Святоцький / За ред. члена-кореспондента АпрН України В.Д.Гончаренка. – 2-ге вид., перероб. і доп. – К.: Ін Юре, 2000. – Т. 2. – С. 71-72), де охарактеризовано засадничі принципи загальнодержавної побудови національно-мовної освіти: 1) Українська держава творить культурнонаціональні цінності (відкриває Українські державні університети, академії, гімназії тощо); 2) нижча початкова школа для українського народу “мусить приготовитись до навчання на українській мові”; 3) “щоб з наступного 1918-1919 шкільного р. навчання в школах для українського люду велося українською мовою у всіх групах нижчої початкової школи на всім просторі України”, а в “Законі Західноукраїнської Республіки про мови на її території” від 15 лютого 1919 р. (Хрестоматія з історії держави і права України: У 2-х т. / Укладачі: В.Д.Гончаренко, А.Й.Рогожин, О.Д.Святоцький / За ред. члена-кореспондента АпрН України В.Д.Гончаренка. – 2-ге вид., перероб. і доп. – К.: Ін Юре, 2000. – Т. 2. – С. 105-106) чітко визначено, що “§1. Державною мовою на Західній області Української Народної Республіки є мова українська”, і констатовано: „§ 2. Цю мову вживають у внутрішнім і внішнім урядуванню всі державні власті і уряди, публічні інституції і державні підприємства”. Отже, в цьому разі однозначно схарактеризовано не тільки ступінь репрезентативності української мови як державної, але визначено й особливості її функціонування. У нормативно-законодавчому просторі складнішим постає період “Другої” Української Народної Республіки (Директорії), оскільки Директорія в повному обсязі законодавство гетьмана Скоропадського не використала, проти якого вона виступила, і водночас не відновила законодавства Центральної Ради” [Копиленко 1997, с. 155]. Це дає підстави цілком логічно стверджувати, що мовне законодавство і відповідні інструктивні матеріали, циркуляри тощо діяли і в цей час. Водночас у національно-мовній політиці Директорія розвивала і поглиблювала концептуально-правові аспекти Центральної Ради, що чітко простежується в законі “Про державну мову” від 1 січня 1918 року, в якому по суті задекларовано державний статус української мови на всій території України. За своїм характером – це швидше декларативний закон, аніж нормативно-правовий акт, оскільки він не передбачав практичних шляхів реалізації заявлених постулатів. Останнє, поза всяким сумнівом, випливає з того, що загалом законодавство “другої” Української Народної Республіки було “законодавством перехідного періоду, коли закони приймаються лише за необхідності “швидкого реагування” на конкретні обставини” [Там само, с. 155]. Таким запитом слід вважати потреби будівництва національної школи та належного його національно-патріотичного, національно-світоглядного спрямування, що було особливо актуальним.

Аналіз нормативно-правової і мовно-законодавчої бази періоду Центральної Ради, Гетьманства і Директорії дозволяє зробити висновок про загальну тенденцію пріоритетності української мови, надання їй статусу загальнодержавної і про напрацювання шляхів упровадження української мови в економіко-гуманітарну і почасти науково-технічну, виробничо-фахову сфери. Мовно-законодавчі ініціативи у своїй основі були здебільшого декларативними, хоча в більшості своїй ґрунтувалися на чіткому простеженні проблеми, аналізі шляхів і методів упровадження української мови у всі сфери державного простору. Це суттєво активізувало силове поле української мови, сприяло розширенню її функціонально-стильового тла.

Література

  1. Донцов Д. Історія розвитку Української держави двадцятого століття. – К., 1993.

  2. Копиленко О.Л., Копиленко М.Л. Держава і право України. 1917-1920: Навч. посібник. – К.: Либідь, 1997. – 208 с.

  3. Конституція Української Народньої Республіки (1918 р.) // Розбудова держави. – 1992. – № 5.

  4. Павленко Ю., Храмов Ю. Українська державність у 1917-1918 рр. – К., 1995.

  5. Слюсаренко А.Г., Томенко М.В. Історія української конституції. – К., 1995.

  6. Феденко П. Влада Павла Скоропадського. – К., 1995.

1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   24

Похожие:

Donetsk compartment of shevchenko scientific society донецький вісник iconDonetsk compartment of shevchenko scientific society донецький вісник
Д-67 Донецький вісник Наукового товариства ім. Шевченка т. 5 – Донецьк: Східний видавничий дім. – 2004. – с

Donetsk compartment of shevchenko scientific society донецький вісник iconDonetsk compartment of shevchenko scientific society донецький вісник
Д-67 Донецький вісник Наукового товариства ім. Шевченка т. 8 – Донецьк: Східний видавничий дім. – 2005. – с. 160

Donetsk compartment of shevchenko scientific society донецький вісник iconDonetsk compartment of shevchenko scientific society донецький вісник
Д-67 Донецький вісник Наукового товариства ім. Шевченка т. 7 – Донецьк: Східний видавничий дім. – 2005. – с. 264

Donetsk compartment of shevchenko scientific society донецький вісник iconDonetsk compartment of shevchenko scientific society донецький вісник
Д-67 Донецький вісник Наукового товариства ім. Шевченка т. 15 Донецьк: Східний видавничий дім, Український культурологічний центр....

Donetsk compartment of shevchenko scientific society донецький вісник iconНаукове видання донецький вісник наукового товариства ім. Шевченка (Т. 24)
Д-67 Донецький вісник Наукового товариства ім. Шевченка т. 24 – Донецьк: Український культурологічний центр, Східний видавничий дім....

Donetsk compartment of shevchenko scientific society донецький вісник iconЗбірник статей донецький вісник наукового товариства ім. Шевченка (Т. 19)
Д-67 Донецький вісник Наукового товариства ім. Шевченка. Т. 19 – Донецьк: Східний видавничий дім. – 2007. – 132 с

Donetsk compartment of shevchenko scientific society донецький вісник iconЗакономірності сполучуваності прийменників
Д-67 Донецький вісник Наукового товариства ім. Шевченка. Т. 16 – Донецьк: Східний видавничий дім. – 2007. – 240 с

Donetsk compartment of shevchenko scientific society донецький вісник iconScientific society affiliations

Donetsk compartment of shevchenko scientific society донецький вісник iconУкраїнський культурологічний центр, 2007
Д-67 Донецький вісник Наукового товариства ім. Шевченка. Т. 17 – Донецьк: Східний видавничий дім. – 2007. – 280 с

Donetsk compartment of shevchenko scientific society донецький вісник iconУкраїнський культурологічний центр, 2007
Д-67 Донецький вісник Наукового товариства ім. Шевченка. Т. 18 – Донецьк: Східний видавничий дім, Донецьке відділення нтш – 2007....


Разместите кнопку на своём сайте:
lib.convdocs.org


База данных защищена авторским правом ©lib.convdocs.org 2012
обратиться к администрации
lib.convdocs.org
Главная страница