Школьный апокриф (просто сказка) Предисловие Эта
Скачать 2.94 Mb.
|
| Александрова Валентина Детективный философский роман-трилогия Сага о... Книга первая ШКОЛЬНЫЙ АПОКРИФ (ПРОСТО СКАЗКА) Предисловие Эта книга задумывалась, как дневник Учителя и Ученика. Ученик оказался перегружен учебным процессом и мной, поэтому он самоустранился от написания книги. И дневник - только Учителя. Эта книга написана в Крыму учителем украинского языка и литературы, поэтому в нее вошли сочинения как на русском, так и на украинском языках. Эта книга задумывалась, как некие философские раздумья в легкой, веселой, непринужденной форме, получилась тяжелая педагогика. Эта книга задумывалась как сказка для детей до 16 и старше, получился жестокий, грустный, сентиментальный детективный роман для тех, кто считает себя взрослым. Все действующие лица, сюжет - вымышлены. Любые совпадения считать случайными. У автора о-о-о-ч-ч-е-е-е-е-е-е-е-нь бурная фантазия, «без крыши», не удивляйтесь ничему. Искать имена я не стала, поэтому есть просто Учитель, Ученик, Ученица, Друг. Герои получились не очень позитивными, вы не обижайтесь, просто им поручили играть роль не очень хороших людей. А, как правило, плохие роли играют очень хорошие люди. Да и на солнце, то есть на мне, иногда бывают пятна. А вы, Ученик и Ученица, а особенно Друг, действительно очень у меня хорошие. Все плохое о вас я придумала, а то было бы неинтересно читать. Извините. Всем, кому я очень обязана и кого я очень люблю: мужу Виктору Михайловичу, сыновьям Коле и Мише, детям 11 классов выпуска 2008 года. Особая благодарность моим Друзьям, соавторам, цензорам, корректорам, идейным вдохновителям, двигателям «моего прогресса» Акименко Наталье Александровне, Лучинкину Алексею Владимировичу, Решетникову Александру Викторовичу. Всё, что написано в этой книге мы ПРИДУМАЛИ ВМЕСТЕ. А также Калашниковой Марии, Киселёвой Екатерине, Ярощук Валентине, Петренко Илье, и всем современным простым, добрым, хорошим умным детям, подросткам и взрослым посвящается эта книга. Ангел с Тихого болота – Александрова Валентина Николаевна, с любовью. LichtGestalt: Angel from Silent bog (В принципе – «бассейка», /небольшой искусственный водоем круглой формы, построенный для создания запаса поливной воды/ рядом с домом, где живет «А» - Ангел). Часть первая ШКОЛЬНЫЙ АПОКРИФ (ПРОСТО СКАЗКА) Ну що б, здавалося, слова, Слова та голос, більш нічого. А серце б’ється, ожива, Як їх почує. Т.Г.Шевченко Казка діткам до 16 і старшим (Від Ангела з Тихого болота – «А») (Чому від Ангела? Бо одного разу на уроці української мови прозвучало прислів’я: «В тихому болоті чорти водяться». А так, як воно стосувалося дуже хорошої вчительки А.В.М., то вона швиденько замінила погане слово на хороше. Так і з’явилося: «У тихому болоті Ангели літають». А болото там дійсно є . Тихе. Бо нікому нічого не треба, Ніхто нічого не хоче. Є загальна маса, але є і кілька справжніх Людей. Але їх чомусь мало. Сумно.).
Что-то бреда накопилось, «Аськи»* требует душа. И за что такая милость? Жизнь-собака – хороша! Аська* - ICQ –разновидность чата. Точного определения не знаю, но это общение в реальном времени по Интернету. В деякому царстві, в деякому государстві , в одному маленькому місті Києво-Московську Автономної республіки Сполучених штатів України стояла школа. Звичайна школа. Типова двоповерхова, для діток старшеньких і старенька одноповерхова для молодшеньких. Але в одному дворі. Зовсім непримітна школа. Нічим. Хіба що жили в тій школі люди. Майже третину часу жили. Різні. Великі і маленькі, погані і хороші, з душею і без. (Трошки про Душу. Ці п’ять фізичних формул А.В.М. вивела трошки пізніше, але вони дуже будуть тут доречні). «А»: Душа і тіло Фізика вивчає матерію. А матерія – це тіло. М = Т Про неживі тіла нехай розповідають на фізиці, про живі без душі – на біології. Ми ж поговоримо про живі тіла з Душею і з «душком». Тіло плюс Душа (з великої букви) дорівнює Людина (з великої букви) Т+Д=Л Тіло плюс «душок» дорівнює «нелюдь» (укр.), або «человечишко» (рос.) Т+ «д»= «н»/ «ч» Як відрізнити Душу від «душка»? Дуже просто! Беремо, наприклад, людину (абсолютно любу, не дивлячись на її статус, чи вік), ділимо її пополам на рівні пояса і думаємо, де знаходяться її думки? Якщо думки знаходяться вище рівня пояса, - то це Людина. Бо думає вона і живе серцем, і душею, і розумом, а думки її світлі і чисті, бо високі. А якщо думки частіше знаходяться нижче рівня пояса, то це яскравий представник тіла з «душком». LichtGestalt: Не согласен! Существуют сволочи, у которых мысли плавно переходят из одного уровня пояса в другой, а одна из них взялась комментировать эту книгу. (LichtGestalt – це другий читач і цензор моєї книги). Школа - це місце, де відбувається взаємодія тіл і душ. Адміністрації і вчителів, вчителів і учнів, вчителів і батьків, батьків і дітей, учнів між собою. Тобто є дві сторони. Два тіла. Якщо тілу з Душею потрібна інше, спочатку Душа, а потім чиєсь тіло, то мова може іти про Дружбу. Безкорисливу, велику, чесну і чисту. Т (Д) + Д (т) = Дружба Якщо тілу з Душею потрібні інші і Душа і тіло, то мова ітиме про Любов. ТД + ДТ = Л Якщо тілу з «душком» потрібне інше тіло, причому неважливо, з Душею чи «душком», то це є проституція. Негарне слово для школи, але що ж поробиш, коли сучасний світ такий різноманітний і широкий? Т «д» + Т(?) = П Проституція, без різниці, яка у неї причина. Чи за гроші, чи з цікавості, чи спосіб колекціонування, чи з альтруїстичних* поривань («Я ж з них грошей не брала, їм зі мною просто добре!..» Яка ж хороша,добра, наївна дівчинка! І головне - подобається усім. І ноги об неї витирають усі). *Альтруїзм, - (лат. Alter – інший). Етичний принцип, що полягає в безкорисливому піклуванні про інших, ігноруванні особистих інтересів. «А»: Продовження казки І була там одна вчителька – А.В.М. Це я. Хороша вчителька. (Хоч нескромно, але правда!). З Душею, яку майже всю віддавала дітям. Чужим. Але трошечки залишала своїм двом – Колі і Міші, а ще менше своєму чоловікові - Віктору Михайловичу. Добре, що чоловік хороший попався. Розумів вчительку, допомагав їй, і навіть до школи не ревнував. («Бачили очі , що купували, а тепер їжте, хоч повилазьте!») Казка в казці. (Українська народна, але чомусь маловідома). Жив-був один маленький циганчук. Якось ішов він по дорозі і знайшов копієчку. А саме базарний день був. І вирішив цей циганчук будь що потратити цю копієчку. Весь базар пройшов, але нічого за копієчку не знайшов. Засумував, бідний! Аж ось бачить: під тином бабуся сидить, хрін продає. Якраз один корінець за копієчку. Зрадів циганчук. Купив собі хріну. Іде додому і радіє. Прийшов та почав хрін їсти. А він різкий, а він гіркий, а зуби зводить, а сльози течуть, аж очі вилазять. А він їсть та й каже: «бачили очі, що купували, а тепер їжте, хоч повилазьте!» Так і мій чоловік, знав, на кому одружується, тому й терпить. А може терпить, бо любить? Хто зна. «А»: Продовження казки Любила ця вчителька і школу, і учнів. Колись один Секрет сама узнала, то й іншим його відкрити захотіла. Цей секрет дуже простий і майже всім відомий. Але чомусь не знає про нього більшість. «Два чоботи – пара». Тобто ішов один: новий, чистий, гарний, зустрів іншого, такого самого. Валявся інший: старий, рваний, поганий. І йому така ж пара знайшлася. Так і у людей. Який ти сам, такого тобі й доля посилає. Напевне, вчителька дуже хороша була, бо доля посилала їй найкращі класи, з найкращими учнями. «А»: Рассказ в сказке Когда я была маленькая, мне очень нравился один мультик, к сожалению, я его уже давненько видела и даже не помню, как он назывался. Но это не главное, главное в самом мультике. Там по дороге шел один ослик с маленькой тележкой и пел песенку о секрете: Не секрет, что друзья не растут в огороде, Не продашь и не купишь друзей. И поэтому я все иду по дороге, С патефоном волшебным в тележке своей. Под грустное мычание, под грозное рычание, Под дружеское ржание рождается на свет Большой секрет для маленькой, Для маленькой такой компании. Для скромной такой компании – Огромный такой Секрет: АХ, БЫЛО Б ТОЛЬКО С КЕМ ПОГОВОРИТЬ!!! Поговорить я всегда любила, разговоры были легкими и непринужденными, и это доставляло удовольствие не только мне, но и моим собеседникам. Поэтому мотив этой детской песенки красной нитью проходит через всю мою книгу. Большое спасибо авторам мультика и песенки. По-моему это была супружеская пара физиков, которые на досуге сочиняли и пели очень хорошие песни. Кстати, здесь тоже присутствует и физика и лирика. «А»: Продовження казки Найкращими, це не означає, що усі відмінники, чи дуже слухняні. Вони були різні, але в основному хороші. Погані, якщо і були, то до її уроків рідко доходили, а якщо і доходили, то, чомусь, вели себе майже завжди тихо, мирно і спокійно. А якщо і виводив хтось вчительку, вона покричить трошечки, заспокоїться, вибачиться перед учнями, і зла на них ніколи не держить. Не мстить. Хоч вона завжди і каже: «Я не злопам’ятна, але зло пам’ятаю: поганого іншим робити ніколи не буду, але чи захочу я робити добро тому, хто наплював мені у душу?» Може, тому й не часто «плювали» в її душу учні. Але таки плювали! Хороші у неї уроки були. Кращі з мови, гірші з літератури. Але все одно хороші. Душевні. «А»: «Поганяло» і «рибна тематика» Одного разу стала вона класним керівником 5 класу. Все добре було до одного моменту. Вивчали учні на уроці української літератури твір І. Нечуя-Левицького «Запорожці». А там у книжечці малюнок: стоїть такий гарний запорожець, у вишитій сорочці, у широких синіх шароварах, у червоних чоботах, з оселедцем на голові. П’ятикласники, особливо хлопчики, щось дуже цим запорожцем зацікавилися. А особливо його оселедцем. Сміються. Що це таке , запитують. Ну, вчителька й пояснює. Що ж це таке. А хлопчики ще більше сміються. Вчителька спостережлива була. І розумна. З кожним окремо поговорила. І видали п’ятикласники велику таємницю: що є у цієї хорошої вчительки «поганяло*» - «селедка» (школа-то російськомовна). Поганяло* – злодійський сленг, - кличка, чиєсь прізвисько. Спочатку довго сміялась вчителька: ну і почуття гумору у діток. Вчителька дійсно дуже худенька була. Але на рибу, яка мовчить, ну зовсім не схожа, бо за словом у карман не лізла і завжди в очі учням дивилася. Бо очі – то дзеркало душі. Виявляється, криве було то дзеркало. А потім чомусь задумалася. Бо любила аналізувати ситуацію, прокручувати деякі кадри з життя назад. І згадалося їй, що, коли був молодший син у 5 класі, спочатку було все добре. І вчився непогано хлопчик, і на гурток з кікбоксингу ходив, навіть на обласні змагання їздив, де завоював третє місце. А потім одного разу прийшов зі школи з синяком під оком, сказав, що побився з іншим хлопчиком за діло, і просив не піднімати шуму, бо вони з тим хлопчиком наче уже помирилися. Прийшла вчителька другого дня до школи і побачила, що в того хлопчика ще більший синець. Та й заспокоїлась: просив же син, значить, все уже в порядку. Але перестав син ходити на кікбоксінг. Та й інші гуртки не поспішав відвідувати. Ну, перестав, то й перестав. Але потім виявилося, що він захищав честь мами. А на гурток ходили не найкращі учні, а кожного разу доводити свою правоту з допомогою кулаків не можна, тому що тренер вчив їх кодексу честі справжнього спортсмена. І за цим кодексом не можна першому починати битися. А як же не битися, коли вони таке говорять? Та й синові хлопчики придумали прізвисько: якщо мама «селедка», то син Коля – «кілька». Образливо. Але мамі він нічого не сказав, не хотів її засмучувати. Час трошки пройшов, минуло два роки. Вчителька все-таки хороша, та й синок у неї гарний, добрий і розумний, тому й діти не дуже набридали Колі з прізвиськами. Майже сім місяців провчилися п’ятикласники, не знаючи, чи є якесь прізвисько у вчительки. Аж тут якась «добра душа» напоумила діточок, сказала. Знову помітила вчителька, що син її засмучений ходить. Але на цей раз вона вже знала причину. Тому заспокоїла хлопчика, як могла. Багато прикладів навела: «На чужий роток не накинеш платок», «Та ви мене хоч горшком називайте, але в піч не саджайте», «Чужий язик, що помело, куди повело, туди й вивело»… І придумала вона на уроках розвитку зв’язного мовлення в кожному класі (А таких уроків за планом треба проводити багато, але програма пропонує теми якісь не такі. Неактуальні. І проблеми видумані, нецікаві.) провести виховний урок на морально-етичну тему: «Учителі та учні – друзі чи…» Дуже розізлилася вчителька, бо, коли б річ ішла лише про неї, то її якось це мало хвилювало. А коли через це постраждав її син, та ще й не один раз, то тут треба щось робити. Дітям було завжди цікаво на уроках. А особливо одинадцятикласникам. І коли вони приходили на перерві у клас, то завжди запитували: «А що сьогодні буде на уроці?». «Урок», - відповідала вчителька. Цього ж разу вона сказала, що буде не просто урок. А драма-феєрія з продовженням. Хтось із учнів сказав: «Щось мені уже страшно…». «А як мені страшно…» - сказала вчителька. Урок розпочався з того, що вчителька сказала, щоб діти записали на листочках її прізвище, ім’я та по батькові, прізвище, ім’я та по батькові двох дуже «хороших» учнів (у яких, вона це знала точно, були прізвиська), та своє прізвище, ім’я та по батькові. Нагадала, що між учнями та вчителями в школі, хочуть вони того, чи не хочуть, завжди існують якісь взаємовідносини. Інша людина для них може бути другом, ворогом, ніким, інколи виникає аналогія із світом тваринним чи рослинним… А потім запропонувала навпроти прізвища написати, хто ж ця людина для них є. Навпроти свого прізвища вона сказала написати слово «селедка». Навпроти інших прізвищ теж написати їх статус. І навпроти свого теж. В класі зависла напружена, передгрозова тиша. Далі урок я пам’ятаю погано, бо дуже він важким був, пересварилися діти. А один школярик навіть сказав: «А не боїтесь ви, що після такого вашому синові не буде ще гірше, ніж до цього?». Дійсно, про такі наслідки вчителька чомусь не подумала. Дуже переживала вона, її аж тіпало, серце вискакувало, руки тремтіли… Пам’ятаю лише фразу: «Та як ви могли, а я думала, що я для вас Друг. Ну якщо я вже «селедка», то ми в одному акваріумі плаваємо, і хто ви? І хто знає, чи не перетворюсь я одного разу на акулу, і не з’їм когось, не розбираючись». Дуже мені соромно, майже «з’їла дитину», яка перша потім під руку попалася: придерлася до високої тестової оцінки учня, який поганенько знав мій предмет. А він образився: «Чому я повинен захищати свою оцінку, яку я вгадав ?» Ну тести – вони і в Африці тести. Можна нічого не знати і певну кількість балів вгадати. Кілька разів потім просила вона в нього пробачення, але не знає, чи дійсно він її пробачив. Задумала вона цикл виховних уроків, бо побачила, яка прогалина існує у серцях її шкільних дітей. На наступному уроці вона провела урок на морально-етичну тему: «Чи треба серце вчителя?» «А»: «Чи треба серце вчителя?» Почався цей урок з завдання: доповніть прогалини у фразах: Перекладіть з давньогрецької мови на сучасну фразу: Раб, який веде за руку – педагог; Заповніть пропуски: Езоп – «Виховувати через казку»; (Розповідь про кожного педагога (коротко). Антон Макаренко – «Педагогічна поема»; Януш Корчак – «Як любити дітей»; Ш. Амонашвілі – «Школа радості»; Василь Сухомлинський – «Серце віддаю дітям». Отже, тема нашого твору: «А чи потрібне оте «серце вчителя» сучасним учням взагалі і мені особисто?»
Якийсь філософ сказав: «Школа – це заклад, який збирає тих, кому суджено літати та тих, кому суджено повзати, і примушує всіх ходити по землі». Я підтримую цю ідею, бо вважаю, що одним учням не цікаво, бо вони не розуміють, що від них хочуть, а іншим не цікаво, бо вони уже все знають а вчителі «тупцяються на одному місці», пояснюють для когось «середнього», тому, згодом, вчителів не розуміє ніхто. А вчителі примушують дітей казати, що всьому їх навчив вчитель…
LichtGestalt: Интересно, Кто эта К.В.М.. Найти б ее, пнуть и выгнать из школы. «А»: Подяка Тему наступного уроку мені навіяла весільна українська народна пісня «Де б я не їздила, де б я не йшла…». Гарна пісня, заставляє задуматися. А то якось років два тому у шостому «зірковому» класі теж давала таку тему. Так мені одинадцятирічні діти написали: «Нет в жизни счастья», «І згадати нічого, і писати ні про що, і людей, кому б хотілось подякувати, нема зовсім». І це при тому, що всі вони добре забезпечені матеріально, майже у всіх є люблячі мама і тато, ні в чому вони не знають відмови, здорові, красиві, і – нещасні. Бо їх ніхто не навчив цінувати те, що вони мають, бачити навколишню красу, радіти хорошому дневі. Дуже сумно мені тоді стало. Захотілося перевірити, чи вміють сьогоднішні мої діти щось цінувати. Чи навчила я їх хоч чомусь? Ось що із цього вийшло. Фрагмент уроку з української мови в 11 класі Домашнє завдання: В Україні під час весілля є такий обряд: наречена повинна подякувати всім, хто прийшов привітати її, бо вона виходить заміж і все, що було до цього, більше не повториться. Це пісня: Де б я не ходила, де б я не була, Я б своїй матусі дякувала: Дякую, тобі мамо, що будила мене рано, Більше не будеш, не будеш! Де б я не ходила, де б я не була, Я б своєму татові дякувала: Дякую тобі тату, що збудував мені хату, Більше не будеш, не будеш! Де б я не ходила, де б я не була, Я б своєму братові дякувала: Дякую, тобі брате, що водив друзів багато, (великий вибір женихів) Більше не будеш, не будеш. Дякувати можна не лише на весіллі, під час свята, але й в повсякденному житті. Головне, щоб було кому. Ви теж підійшли до дуже важливого рубежу, ви закінчуєте школу і стаєте зовсім дорослими. Наприклад, і мені є кому подякувати у вашому класі. «А»: Де б я не ходила, де б я не була, Я б Маші Калашниковій дякувала: Дякую, тобі Машо, що ти є душею класу, (а також театрального, танцювального, шкільних вечорів…) Більше не будеш, не будеш. Де б я не ходила, де б я не була, Я б Ярощук Валі дякувала: Дякую, тобі Валю, сперечались ми немало, Більше не будеш, не будеш. Де б я не ходила, де б я не була, Я б Альоші Малому дякувала: Дякую, тобі Малий , що ти здав віршів чимало (аж 2 із десяти). Більше не будеш, не будеш. (Ще один Учень хай мені вибачить, дуже важко до його прізвища підібрати риму). Отже, завдання додому: напишіть твір на тему: «Кому я хочу подякувати і чому». Виберіть п’ятьох людей, кому б ви хотіли подякувати, і напишіть про них. Критеріїв, про кого писати, нема. Хоч Тіні Кароль за її творчість, хоч Дімі Білану за його очі, хоч Бреду за його Піта, хоч своєму коту за його хвіст… Кому я хочу подякувати і чому Учень запитав:
Коли наступного разу він приніс свій твір, я ахнула: там було тринадцять рукописних сторінок. Він сказав:
P.S. «А»: Учень цей дуже хороший був, а, головне, розумний, з неабиякими задатками до літератури, а також до фізики. Йому я кілька разів говорила: «А може, ну, оту фізику з інформатикою?.. Іди вчитися в літературний». Але, як виявилося, він трошки зазнався, заборонив використовувати його твори (А його твір мені дійсно дуже сподобався, я йому за цей твір поставила 12 балів. Жаль, читач не зможе оцінити його творіння. Мені дійсно дуже шкода.), згадувати його ім’я. Ну що ж, у кожного автора є право на авторське право, на особисту недоторканість і власне життя, тому не будемо йому в цьому мішати.
Таня: Я хочу подякувати вчителям, що досі мене «тягнуть» в навчанні і терпляче чекають, коли я їм здам свої «хвости». Я безмежно вдячна В. С. просто за те, що вона з 5 класу взялась за нас і виховувала, хоча ми і не дуже піддаємось, за те, що терпіла нас та виховала з нас людей. Не знаю точно, як інші вважають, але скажу про себе впевнено – я змінилась на краще. Ще я хочу подякувати всім вчителям в нашій школі за те, що залишаються, перш за все людьми, не дивлячись на те, що діти з них знущаються , і хочу вам побажати, особливо Вам В.М., завжди бути такими ж бадьорими та молодими. Заріна: Слова подяки я хочу висловити своїм учителям, вони виховували в мені добрі якості, давали мені знання. Віка: Дякуючи вчителям, ми маємо змогу правильно обрати свою майбутню професію. Вчителі, кожний по-своєму, любить дітей, якби вчитель не любив дітей, то він не обрав би цю професію. Женя: Не дуже багато років минуло з Дня мого народження, всього 16. Але за цей час я дуже багато чому навчилась. І я хочу подякувати усім, хто допоміг мені у цьому. Я би дуже хотіла подякувати усім учителям. Але найбільше нашій першій вчительці – К.У.Ю. та класному керівнику – Ф. В. С. Кожен вчитель віддає нам частку свого серця, своєї душі. І тому я кажу: «Велике спасибі, дорогі вчителі!» Слід подякувати природі за те, що тільки завдяки їй людина з’явилась на світ… Ельвіна: Ми обов’язково повинні бути вдячними батькам, вчителям, друзям, бабусі, сестрі. Катя: Найбільше для мене, як і, мабуть, для більшості, зробили мої батьки. Немає у світі людей, які любили б мене більше за них. Вони завжди підтримують і хвилюються за мене. Вони найкращі люди у моєму житті. Я робила багато помилок, іноді не цінувала їх, вимагала щось потрібне мені, не зважаючи на те, що іноді не було грошей, чи можливостей. Вони робили для мене набагато більше, ніж мені здавалося, змушували вчити уроки, займатися музикою, хоча я цього не хотіла. Але зараз розумію, що це було для мого ж добра. Як добре, що вони в мене такі є. За це я хочу їм подякувати. Я хочу подякувати всім вчителям. Улюбленим за те, що давали мені знання, були справедливими, завжди розуміли, допомагали, коли щось не виходило, раділи зі мною, коли в мене все гарно складалося. Вони були відкриті для мене. За це їм велике спасибі. Хочу я подякувати і поганим вчителям. За те, що «вчили життю», у якому не все так, як хочеш, і не так, як треба по-справедливості. За всі їх заниження оцінок, приниження, зриви на дітях і мені, – спасибі. Хочу подякувати своїм подругам – Тані та Маші, за те, що вони підтримують мене. За те, що вони довіряють свої секрети і завжди готові вислухати і розділити мої. Їм я можу розповісти те, що ніколи не розповім родичам чи вчителям. За це їм спасибі. Ще я хочу подякувати І.Н.У. Вона допомогла мені лише один раз, але це для мене дуже багато значило. Вона, може вже й забула про це, але я буду пам’ятати завжди. Спасибі їй. Серед вчителів ще окремо хочу виділити В.С. Вона була і залишається для нас не просто вчителем, а класною мамою. Для неї ми - як рідні діти. Я вважаю, що кращого класного керівника не могло й бути. Спасибі їй за це.
Валя: Я хочу сказати, що я дуже щаслива людина. В мене є люблячі батьки, сестри, бабуся та багато друзів. По-перше, я хочу подякувати своїм батькам. Бо саме завдяки їм я з’явилася на світ. Вони завжди піклувалися та й зараз піклуються про мене. Завдяки своїй мамі у свої шістнадцять я вже надто самостійна. А завдяки татові я знаю, чого у своєму житті я не допущу. Хоч в мене і було тяжке дитинство, та я все одно, дякую їм за турботу і любов. Ще я хочу подякувати моїм сестрам. Саме завдяки їм я не знала, що таке «нудне» дитинство. Велике спасибі моїй бабусі. Вона єдина, хто завжди вірив у мене, вона завжди підтримувала і підтримує мене досі у тяжкі хвилини. І, напевне, тільки з бабусею (я маю на увазі дорослих), я відчуваю себе дитиною. А як же все-таки добре, коли у тебе є друзі. В народі кажуть: «Не май сто карбованців, а май сто друзів». Бо, якщо ти матимеш справжніх сто друзів, то вони тобі дадуть стільки грошей, скільки тобі треба (ну, звичайно, скільки зможуть). Коли мені тяжко, то, у першу чергу, мені допомагають друзі. Вони вислухають і не будуть «відчитувати» і «коментувати», наприклад, мої помилки. Про всіх я писати не буду, бо дуже багато писати прийдеться.
Ще про кого я хочу написати, це про двох вчителів: Вас, В.М., та про Ф.В.С. В.С. – моя перша справжня вчителька. З п’ятого класу вона нам як друга мати. Для мене кожне її слово було як закон. Вона – втілення доброти і водночас суворості. Можливо, саме завдяки їй я захотіла бути вчителем. Вас, В. М., я почала по-справжньому цінувати лише у 10 класі. Ви спитаєте: «Чому так пізно?» Я відповім, що я звичайно цінувала всіх вчителів, як вчителів. А як Людей майже нікого. Можливо, (а може і не «можливо») до 11 класу ми не вміємо цінувати те, що у нас є вчителі - Друзі. У вас я побачила Людину. Дякую вам за розуміння і повагу до всіх нас. Дякую, що Ви нас всіх розумієте і вчите.
(В сім’ї Валі, крім неї ще дві менші сестрички. Тато десь на заробітках. У мами дуже велике фермерське господарство. /За мірками маленького села/ Качки, корови, поросята. На заробітках захворів тато, мама поїхала йому на допомогу, підтримати після операції, а дівчатка самостійно тягнули все велике господарство). 28.05.08, середа «А»: Мій останній урок з української мови в 11 – А класі. Незвичайні тести Спочатку я хотіла провести «Сольний концерт». Я досить непогано співаю, за роки молодості співала в Народному академічному хорі Корсунь-Шевченківського педучилища. І сценарій мій власний: він складався з українських народних пісень, які супроводжують людину від народження до весілля. (Все-таки 11 клас, тому до смерті ми не планували доходити. Та й часу б просто не вистачило). Але напередодні захотілося мені магазинної ковбаски, підкопченої трохи. Купили, з’їли. Трьом із нашої сім'ї нічого, а ми з Колею підтравилися капітально. Так що, в той день, я себе ще дуже погано почувала. Але, так як пообіцяла дітям щось незвичайне, то прийшлось викручуватися: на той момент у нас на городі уже була спіла черешня. Коли я вранці дивилася на неї, то там ягід було ще багато. А коли я ввечері взяла спочатку маленький пакетик, а потім довго шукала трохи більший, і вийшла до черешні,то побачила, що її зовсім не залишилося: шпаки за півдня з’їли все. То прийшлось збирати полуницю, вона якраз масово почала з’являтися. В той день багатенько дітей не прийшло: частина із них поїхали здавати екзамен із НЗО (незалежне зовнішнє оцінювання) з біології, кілька відпросилися перездавати інші предмети, на урок прийшло щось трохи більше десятка. Я їм і кажу: «Ну що ж, хто прийшов, той попався! Я приготувала десь приблизно триста тестових питань з мови та літератури. Готуйте ручки, ось роздайте листочки, і будемо писати». Діти загули: «Останній урок, може не треба?» «Треба, діти, треба! На ось, Соню, питання і роздай кожному приблизно по десять питань. А тим, хто справиться з питаннями раніше, ми роздамо додаткові». І виймаю із пакету велику тарілку із полуницею. Всі одразу розслабилися, розвеселилися. Питання всім дуже сподобалися, але дехто «поскромнічав», і справився лише з тими, що роздали, а декому вчителька давала «додаткові питання», навіть ризикнула сама трошки «тестів відгадати». А так, як я дійсно почувала себе «дуже добре», то я сказала, що ми проведемо урок розвитку мовлення, нехай вони мені щось цікавеньке розкажуть. І двоє моїх розумників, Учень і Учениця, сміючись і перебиваючи один одного, почали розповідати, як вони вчора петрушку продавали на базарі, скільки кілометрів намотали, якими «розумностями» «вбивали» перехожих. Розповідь в рамки уроку не помістилася, зайняла навіть частину перерви. Потім з цих дітей я взяла обіцянку, що цю розповідь вони мені запишуть. ЩОСЬ ДОВГО ПИШУТЬ! 30.05.08 День народження в Учня, його поздоровило багато людей, але не поздоровили найближчі друзі. У нього страшенна депресія. Щоб трохи його підтримати, я почала придумувати смішні, римовані СМСки. В моєму подарункові йому сподобався не стільки подарунок, як підпис: «Несущему бред от Ангела с Тихого болота: делай добро и бросай его в воду». 04.06.08
«Аськи»* требует душа. И за что такая милость? Жизнь-собака – хороша! 4.06.08
Ты помнишь? Его я ни за что вам не прощу!!! (Це про оту петрушку, яку вони на базарі продавали). |
Добавить в свой блог или на сайт
Похожие:
 | Даже объяснить. Хотя объяснений много, какую книжку ни возьми – в каждой рассказывается, как правильно управлять ресурсами. Попробуем... | | Знакомство детей «Сказка о рыбаке и рыбке», «Сказка о золотом петушке», «Сказка о царе салтане» |
 | Мы по-прежнему надеемся, что эта книга не только познакомит наших читателей с христианством, но и укрепит их веру, а, может быть,... | | Эта книга – повесть о Зуевке и ее жителях. Она составлена по воспоминаниям старожилов и рассказам очевидцев. Все события описаны... |
| Добавьте к этому концепцию Айкидо об ответственности за защиту своего противника, и вам покажется абсолютным чудом то, что в свое... | | |
| ... | | Эта книга, автора которой я лично хорошо знаю, результат многолетней работы. Она была начата еще в то время, когда за попытки публикаций... |
| Эта книга, автора которой я лично хорошо знаю, результат многолетней работы. Она была начата еще в то время, когда за попытки публикаций... | | Эта маленькая книжка особого рода инструкция по оказанию первой психологической помощи пострадавшим в чрезвычайной ситуации |
Разместите кнопку на своём сайте: